Письменники Дніпропетровщини (І. Манжура, М.Вороний, В.Підмогильний, В.Чапленко, О. Гончар): внесок у розвиток української мови та літератури

Дніпропетровщина дала Україні таких письменників, як Микола Вороний, Валер’ян Підмогильний, Олесь Гончар, Володимир Заремба. Певний час тут жили і працювали Іван Манжура, Борис Грінченко…

Іван Іванович Манжура (1851-1893) – поет, етнограф, фольклорист, почесний член Харківського та Московського історико-філологічних товариств.

Автор збірок поезій «Степові думі та співи» (1889), «Над Дніпром»(виданий уже в 70-х рр. ХХ ст.).

Він рано залишився сиротою, у підлітковому віці жив у Харкові і виховувався у сім’ї видатного українського й російського мовознавця О.О. Потебні. З 1876 р. після поранення на Балканах, де брав участь добровольцем у визволенні Сербії від турецьких поневолювачів, оселяється у Катеринославі, працює у губернській газеті ”Екатеринославский Листок”, а після її закриття у газеті ”Днепр”, збирає фольклорно-етнографічні матеріали.

Розуміючи важливість своєї роботи, І.Манжура пішки обійшов практично всю Харківщину і Катеринославщину, збираючи народні перлини. Цю його роботу високо оцінює М.Драгоманов. І. Манжура був прибічником комплексного збирання народної творчості – йому належать записи й публікації величезної кількості казок, пісень, легенд, дум, переказів, заклинань, жартів, пародій і т.д. З метою всебічного охоплення життя й побуту населення Катеринославської й Харківської губерній, І. Манжура занотовував також і мовознавчий матеріал, який доповнював його багаті фольклорно-етнографічні запаси.

У 1890 р. Харківське історико-філологічне товариство видало його “винятково цінний фольклорний збірник “Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою”[39]. Цей збірник містив також «Слова записанные в … Екатеринославской и Харьковской губ.». Словник І. Манжури був по суті першою спробою зафіксувати територіальні діалекти української мови. В роботі І. Манжури наведено близько 600 слів, розташованих в алфавітному порядку, при записі вжито фонетичний правопис, пояснення подані, як прийнято було на той час, російською мовою. Над більшістю слів поставлено живомовний наголос.

Цікаво те, що записані слова, щоб вони “не загубилися”, І.Манжура вміщує й у свої поезії: Вовк тут з Маругим та Рева патлатий ... за Лисовина беруться голінно, зараз у поле виводять карати; покайтесь, ...скверності більше не будете й звади ви гонобити нікому з громади; Вся твоя челядь, бо легарі гнали, Бачивши вірність мою тобі щиру, З заздрощів притьмо на мене погонку...; Я за індика та лиги тікати та ін.

Варто вказати, що значна більшість слів із цієї збірки увійшла пізніше до “Словаря української мови” Б.Грінченка з посиланням на І.Манжуру та поясненнями, які давав до них саме І.Манжура, про що йтиметься у темі 8 «Лексикографія».

Борис Грінченко (1863-1970) – поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, громадський діяч.

Про нього говорили, що він більше працював, ніж жив.За один «Словарь української мови» його б мали шанувати не менше, ніж росіяни В.Даля. Проте у радянський період його творчість була під забороною. Народився на Харківщині, але певний час жив і працював на Катеринославщині (теперішня Дніпропетровщині), зокрема тут написав декілька творів, у т.ч. хрестоматійне оповідання «Каторжна». У 1907-1909 рр. побачив світ чотирьохтомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу.”[40]

У Передмові до свого словника Б.Д. Грінченко зокрема згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанные в … Екатериносл. губ.» и помещенные И.И. Манжурою в его «Сказках» (Харьк. 1890)»..[41]

Зараз одна з вулиць Дніпропетровська носить ім’я Б.Грінченка.

Микола Кіндратович Вороний (1871-1938) – поет, театрознавець, перекладач. Народився на Катеринославщині. Поезії М.Вороного високопатріотичні, глибокі за змістом, в них автор порушує загальносвітові теми, філософські питання. Він одним з перших в українській літературі вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. На 25-літній ювілей своєї творчості М.Вороний висловив мрію свого життя: «Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно крисивий, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці». Такі його твори, як «Євшан-зілля», «Найдорожчий скарб», «Коли ти любиш рідний край», «За Україну», «Легенда», - свідчать про яскравий і самобутній талант поета. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».

До речі, за роки сталінських репресій було репресовано 15 письменників, які народились на Дніпропетровщині.[42]

Валер’ян Підмогильний (1901-1937) – його називали найінтелектуальнішим письменником України 20-х років. Автор книг: «Твори. Том І» (1920), «Військовий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927), романів «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930). Народився на Катеринославщині. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».

Витоки таланту В. Підмогильного – в його рідному краї. Від матері та своєї землі у письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником запорозького козацтва Д.Яворницьким.

За Підмогильним, для української літератури особливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI-XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Західної Європи. Глибоке осмислення французької класики (перекладав твори А. Франса, Бальзака, Дідро, Вольтер, Гюго, Мопассана), усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національного змісту і європейської форми, спонукали В.Підмогильного до пошуків у цьому напрямі. Проза В.Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х рр. Магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В.Підмогильний сприймав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.[43]

Василь Чапленко (1900-1990) – мовознавець, прозаїк, поет, драматург. Народився на Катеринославщині. Змушений був емігрувати за кордон (США). Є автором повістей «Півтора людського», «Люди в тенетах», роману «Чорноморці», драматичних творів «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа».

У мові майже всіх творів письменника відбиваються риси нижньонаддніпрянської говірки. Автор вживав діалектизми південно-східної України для створення місцевого колориту: провірчувати – робити дірку, розтямкувати – зрозуміти, оддалеки – здалеку, кирдя – великий ніс, тепереньки, теперечки – тепер, холоднячок – холодна вода з колодязя тощо. Як людина-патріот і митець слова він завжди дбав про мовне багатство і свіжість стилістичних засобів. Мова його творів – це ніби докір тим, хто твердив, що мова Придніпров’я – мовний покруч, суржик, на відміну від Києво-Полтавської говірки.

В.Чапленко вважав, що мова – це культурне надбання людини, а не з природи дана їй здібність. Він є автором праць із мовознавства: «Уводини до мовознавства», «Історія нової літературної мови (XVII ст. -1933 р.)» та ін. В.Чапленко розробив свою періодизацію української літературної мови (від нової української літератури), взявши за основу її жанрово-функціональне розширення та якісно-стилістичне вдосконалення:

1. Перші спроби (виникла стихійно і тривала від XVII до XVIIІ ст. – від інтермедій Я.Ґаватовича до «Енеїди» І.Котляревського) зі стилістичного боку характеризуються бурлескними ознаками.

2. Перші спроби «поважного стилю» (п’єси І.Котляревського, елементи цього стилю у Гулака-Артемовського).

3. Манівці – «котляревщина» з перебільшеною «бурлескністю».

4.Мова прози Г.Квітки-Основ’яненка як велике жанрове розширення

5. Мова українських романтиків – на Наддніпрянщині й Наддністрянщині.

6. Шевченкова мова – як епохальне явище в історії жанрового і стилістичного розвитку української літературної мови.

7. Українська мова другої половини ХІХ ст. – широкий жанрово-стилістичний обсяг (запровадження в школі, спроби розмовно-побутового вживання серед освічених людей, публіцистичного й наукового застосування в умовах заборон на Наддніпрянщині і більш-менш сприятливих умовах на Наддністрянщині (в конституційній Австрії).

8. Розвиток української літературної мови на Наддніпрянщині після 1905 р. до 1917 р. (поява преси).

9. Буйний розвиток української літературної мови після 1917 р. Остаточне її оформлення як всеосяжного знаряддя політичного й культурного життя українського народу, всупереч усяким перешкодам і обмеженням в УРСР та забороні на початку 30-х рр. ХХ ст. В РРФСР і всяким обмеженням її вживання у Польщі.

Подібну періодізацію подає і І.Огієнко (див. Тему 3).

Тривалість процесу формування нової української літературної мови пояснюється (майже 100 років) пояснюється таким:

1. Розвиток української літературної мови на основі церковнослов’янської обірвався в середині XVIIІ ст. Внаслідок приєднання України до Московської держави.

2. Творення української літературної мови відбувається в умовах політичної (чужодержавної) роз’єднаності мовної території.

3. В усіх державах, до яких належали частини України, українську мову забороняли, а її творців переслідували.

4. Українська літературна мова творилась за майже 100-відсоткової денаціоналізації культурних верств українського народу.

Творенню української літературної мови активно сприяла тільки значна діалектна єдність мовної території.[44]

В.Чапленко також у цій праці розглядає такі актуальні для сьогодення питання як білінгвізм, роль держави у ствердженні літературної мови.

Щодо ролі держави у становленні мови, В.Чапленко поділяв думку Швейцера, який вважав, що залежно від характеру суспільного ладу мовна політика може бути демократичною чи антидемократичною, інтернаціоналістською чи націоналістичною, конструктивною або диструктивною, централізованою або нецентралізованою.

Отже, мовна політика може бути наступальною (російська мова у межах царської Росії чи СРСР) або оборонною (українська мова в часи УНР, українські діячі до розпаду СРСР). В.Чапленко розглянув закони іманентної (властивої самій природі предмета, явища) та екзогенної (викликаної зовнішніми причинами) мовної політики.

Іманентна мовна політика будується за такими законами:

1. Іманентна мовна політика найуспішніше здійснюється в умовах єдиної держави, бо тільки вона забезпечує мовну єдність (поляки десь з ХІV ст. створили свою літературну мову) – українцям – творцям літературної мови – постійно приходилося долати перешкоди на своєму шляху. (У такому разі виникає питання: чому після оголошення незалежності України українська мова в державних установах не в пошані? Чому «українізація» відбувається формально? І сама собою напрошується відповідь: «тому», що при владі не українці, у всякому разі – не патріоти своєї держави).

2. В основу літературної мови може бути покладений лише один діалект цієї мови. Яким би слабким і нерозвиненим не був державний апарат, він все ж потребує якоїсь спільної мови, що застосовуватиметься з метою зміцнення політичних та військових зв’язків між народами. Найчастіше це відбувається з мовою провідного племені. Виникнувши на певній діалектній основі, така літературна мова дуже швидко починає суттєва відрізнятись від свого першопочатку. Цей процес відбувається у двох напрямах:

а) літературна мова інтенсивно поповнюється новими словами й зворотами, у ній виробляються нові моделі сполучуваності слів, тобто розвиваються нові типи синтаксичних конструкцій, що невластиві діалектам;

б) з перших етапів розвитку літературну мову характеризує встановлення літературних (стійких та єдиних) норм та очищення від діалектизмів.

На думку В.Чапленка, творці української літературної мови довго не усвідомлювали цього закону розвитку мови, намагаючись синтезувати всі діалектні мови. Тому українська літературна мова пройшла такий довгий шлях становлення.

3. Наявність відповідного апарату поширення (авторитетного центру – Академії наук, загальнообов’язкової освітньої системи, через яку впроваджуються правописні норми).

Отже, перший етап – це формування цілей або завдань мовної політики; другий етап – узаконення або кодифікація обраного лінгвістичного варіанта; третій етап – здійснення мовної політики – примусити або переконати прийняти нововведення. Важливу роль при цьому відіграють засоби масової інформації, школа, театр, кіно.

4. Внутрішньополітичне іманентне втручання повинне базуватися на внутрішніх законах розвитку певної мови, тобто можна користуватись лише продуктивними граматичними засобами мови з метою заповнити порожні місця в лексиці. Тому дилетантські спроби реформувати мову чи удосконалити її всупереч цьому закону заздалегідь приречені на невдачу.

На екзогенну політику поширюється лише перший закон іманентної мовної політики: в єдиному суспільстві може бути лише одна мова. Панівні народи використовують цей закон з відкритим цинізмом. Підкореним народам доводиться використовувати всі методи боротьби за свою мову. Найрадикальніший з них – вихід з даного суспільства. У зв’язку з цим можна зробити висновок: якщо держава дбає про свою територіальну цілісність, вона має піклуватися про розвиток мов усіх етносів, які її населяють.

У 2007 р. Дніпропетровці вшанували пам’ять про В.Чапленка, прикріпивши меморіальну дошку на одному з будинків по просп. К.Маркса, в якому певний час жив і працював письменник.

Олесь Гончар (1918-2005) – його називали совістю української нації. Народився у Дніпропетровську. Правда, коли померла його мати, його у дворічному віці віддали на виховання до бабусі на Полтавщину. Після закінчення війни Олесь Гончар продовжує навчання у Дніпропетровську, де жила його старша сестра, у державному університеті. Тут же починає писати свої повоєнні новели та роман “Прапороносці”. За новели, у яких розповідалось про кохання між радянським солдатом та іноземною дівчиною (абсолютно заборонена тематика, бо таке кохання сприймалось за зраду Батьківщини), мали виключити з лав КПРС, проте обійшлися суворою доганою, бо якраз була опублікована постанова про присудження кращим творам (а серед них – “Прапороносці” О.Гончара) Сталінської премії. У таких умовах О.Гончар далі не хотів, та і не міг перебувати у Дніпропетровську й подав документи в аспірантуру Київського університету.

Проте на цьому зв’язки письменника з нашим краєм не перервалися. Роман “Людина і зброя”, “Собор” рясніють топонімами, знайомими Дніпропетровцям: Комсомольський острів («і ще невіддільне від її (Тані) дитинства – це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра, весь ніби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась із своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті – це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів’ів, уже виглядали Січ»), вулиці Барикадна, Весела, Клинчик, Колонія, це узагальнений образ собору – Преображенського, золоті бані якого до появи сучасних новобудов було видно звідусіль (у радянський період там був музей атеїзму), козацького у Новомосковську, побудованого без жодного цвяха, а ще собору, в якому зараз є зал органної музики, а в соціалістичні часи там був склад комбікормів. До речі, «ґвалт» навколо роману «Собор» розпочали на тій таки Дніпропетровщині. В образі Володьки Лободи впізнав себе один із функціонерів Дніпропетровського обкому партії.

Зараз у Дніпропетровську є музей О.Гончара, його ім’я носить вулиця та Дніпропетровський національний університет.

Leave a Comment

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

18 − = 17